Стаття \”Про травму\” С. Якушик та Ю. Мединська
Проблематика психологічної травматизації на сьогодні набуває все більшого значення і поширення, оскільки виклики сучасного світу створюють несприятливу ситуацію для ментального здоров’я пересічної людини. Пандемія Ковід-19, локальні військові конфлікти і економічна напруженість самі по собі вже є тиском на адаптивні механізми психіки, а похідні обставини, такі як збільшення домашнього насилля під час локдауну, вимушене переселення осіб з територій ведення бойових дій, участь у них або природні катаклізми, викликані змінами клімату, створюють загальний тривожний фон невизначеності, підвищуючи рівень стресу. Вплив вищезгаданих агресивно-стресових чинників призводить до зниження захисних функцій психіки, що сприяє потенційному виникненню розладів психогенного характеру, таких як неврози, соматоформні чи афективні розлади. Феномен психологічної травми тісно пов\’язаний з поняттями стресу, дистресу, травматичної ситуації та психічних механізмів захисту. Психотравмуюча ситуація – це несприятливі обставини, зумовлені впливом природних, соціальних, інформаційних, особистісних та інших чинників на людину, що супроводжуються зростанням психологічного напруження, створенням реальних чи інтерпретаційних загроз безпеці, здоров’ю, життю та порушенням механізмів адаптації психіки особистості. Посібник з діагностики та статистики психічних розладів Американської психіатричної асоціації (DSM-V) визначає травму як експозицію до смерті або загрози життю, серйозного ушкодження, або сексуального насильства в один (чи більше) таких способів: 1) безпосереднє переживання травматичної події (подій); 2) перебування свідком подій, які трапилися з іншими; 3) знання того, що травматична подія (події) трапилися з членами сім’ї чи близьким другом – у випадку смерті чи загрози життю члену сім’ї чи другові, якщо ця подія (події) була насильницькою та непередбачуваною; 4) переживання багаторазової чи надмірної експозиції до нестерпних деталей травматичної події (подій). У відповідь на таку експозицію центральна та вегетативна нервові системи дають бурхливу нейро-ендокринну, моторну та емоційну відповідь. Таку відповідь прийнято вважати стресом – неспецифічною реакцією організму на різкий, неочікуваний та інтенсивний подразних (ПТС), що активує адаптивні механізми людини. Натомість дистрес є таким станом, при якому інтенсивність чи пролонгованість травмуючих ситуацій (інтенсивність чи тривалість експозиції до ПТС) не дозволяють психіці адаптуватися, виснажуючи ментальний і соматичний ресурс, що й лежить в основі формування психологічної травми. Варто зазначити, що більшість людей, стикаючись з разовою стресогенною ситуацією, мають достатньо внутрішнього ресурсу, щоб з часом відновитися і повернутися до звичного повсякденного життя. Тому травматичну ситуацію не варто ототожнювати з поняттям травми, зберігаючи розуміння кореляції між ними. Реактивна відповідь особистості на різні травматичні ситуації варіює у широкому діапазоні клінічної симптоматики. Результати міжнародних досліджень показують, що наслідки психологічної травми можуть проявлятися як посттравматичний стресовий розлад, зловживання алкоголем чи психоактивними речовинами, підвищена тривога, знижена соціалізація та афективні розлади. Зокрема, Д. Бріер та К. Скотт систематизують психогенні наслідки травми наступним чином: І. Порушення, пов’язані з депресією, у тому числі: ускладнена або травматична реакція горя; великий депресивний розлад; психотична депресія. ІІ. Порушення, пов’язані з тривогою, у тому числі: генералізована тривога; панічні атаки; фобійна тривога. ІІІ. Стресові розлади, у тому числі: посттравматичний стресовий розлад (ПТСР); гострий стресовий розлад (ГСР); дисоціація. IV. Соматичні симптоми та пов’язані з ними розлади, у тому числі: розлад із соматичними симптомами; конверсія. V. Психози, у тому числі: короткий психотичний розлад з очевидним стресором (короткий реактивний психоз); шизофренія (примітка: до останнього часу вважалось, що даний розлад не має травматичної етіології, але дослідження свідчать, що до 50% осіб з таким діагнозом мають історію скривдження чи сексуального насильства в дитинстві. Припускається, що «принаймні деякі особи, які зрештою демонструють симптоми шизофренії, мають таку симптоматику через генетичну схильність, котра активується внаслідок стерсового впливу дитячої травми» [ , с.66]. VІ. Розлади, пов’язані з вживанням психоактивних речовин. Названі автори виділяють також групу ускладнених посттравматичних проявів, серед яких є ускладнений ТПСР та пограничний розлад особистості. Війна в Україні актуалізувала проблему медикаментозного та психотерапевтичного лікування наслідків психологічної травми і травматичного досвідому, а також загострила потребу розробки та дослідження комплексного підходу до реабілітації воїнів АТО, волонтерів, журналістів, цивільних громадян, котрі зазнали впливу травмогенних ситуацій та подій. Слід розуміти, що війна є психологічною травмою в усіх зазначених вище чотирьох аспектах, а тому, свого роду «тотальною травмою». Орієнтуючись на ці актуальні потреби, ГО «МІТЄЦ» та ГО «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я» реалізували інноваційний мистецько-психотерапевтичний реабілітаційний проект для ветеранів АТО / ООС, колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР»/, а також членів їхніх родин «МІТЄЦ. Арт-реабілітаційний простір». Наш проект отримав фінансову підтримку від «Українського культурного фонду». Інтегративний принцип надання психологічної допомоги реалізований нами через поєднання мистецьких практик, яким учасники навчаються у провідних майстрів своєї галузі, та психодинамічно орієнтованої групової терапії. Мистецтво та психотерапія разом складали ядро, що розкривало свій терапевтичний потенціал в ході реалізації проекту. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА Спираючись на біологічні та психічні особливості функціонування особистості, можемо визначити травму як реактивне утворення у психіці індивіда, спричинене інтенсивним, афективно-зарядженим, негативним, особистісно-значущим досвідом, який перевершив ресурсний потенціал ментальних механізмів захисту та мав потужний деструктивний вплив на життя та функціонування людини. Психічні травми є первинними і вторинними. Якщо первинна психотравма формується на основі власного складного досвіду, то вторинна – через символічне проживання досвіду інших значущих людей чи через механізм емоційного зараження у близькому контакті з травмованою людиною. При діагностиці психогенних травматичних впливів різних чинників, що виникають в складних життєвих обставинах, важливо розрізняти непатологічні психоемоційні реакції на стрес і психогенії (психопатологічні стани). При перших характерною є психологічна реакція, адекватна зовнішнім умовам, пряма залежність її інтенсивності та тривалості від стимульних подразників і, як правило, невелика тривалість, поступове згасання та повернення людини до звичного життя. При непатологічних реакціях, як правило, зберігається працездатність, інколи знижена чи часткова, можливість спілкування з оточенням і критичний аналіз своєї поведінки потерпілим від травми. В цілому нормативними психоемоційними реакціями людини, котра опинилася в ситуації, яку інтерпретує як катастрофічну, будуть почуття тривоги, страху, пригніченості, бажання зв’язатися з рідними і близькими, прояснити і оцінити ситуацію тощо. Можуть спостерігатися фізіологічні реакції, такі як задуха, психогенний тремор, ажитація, або навпаки – завмирання чи бажання знайти безпечне місце, звернутися по допомогу, не втрачаючи при цьому критики до обставин. У психологічній літературі такі реакції позначаються як стан стресу, психічної напруженості, афективні реакції тощо. Як свідчить досвід, чим довшим буде вплив травматичної ситуації, тим менше внутрішнього ресурсу залишається для опрацювання цього досвіду і виходу в нормативне функціонування, а перспектива розвитку посттравматичного стресового розладу (ПТСР), навпаки, зростатиме. Дослідження та опитування, які проводяться в Україні та за кордоном, показують, що близько 60-65% людей хоча б раз в житті опинялися в кризовій ситуації, яку можна вважати травмогенною, але більшість змогла впоратися з
Чому позиція нейтральності являється проблематичною в ситуації актуальної травми?
З початком повномасштабної війни, професійний сегмент соціальних мереж, вибухнув пристрасними дискусіями стосовно професійної етики, які переходили в гарячі конфлікти. Серед різних конфліктних тем, які обговорювались, одним з самих гострих – було питання стосовно доречності психотерапевтичної нейтральності в умовах глобальної травматичної ситуації, в якому опинилось наше суспільство. Докори українських психотерапевтів російським та деяким закордонним колегам, стосувались того, що позиція нейтральності в ситуації масштабних насильницьких злочинів з боку загарбників, неможлива та сприймається як толерування злочинів російської влади та військовослужбовців країни агресора. Зворотні докори звучали, як апеляція до наших колег про необхідність піднятись над конфліктом та докладати зусиль для того, щоб зберігати нейтральну позицію, як головну чесноту психотерапевтичної ідентичності. Певний час було бажання написати текст, стосовно того, що професійна ідентичність не позбавляє нас інших ідентифікацій з якими ми себе ототожнюєм, в першу чергу приналежності до роду людського, але такий аргумент, здавався занадто очевидним. Здавалось, що запитання – чому звичні професійні принципи нейтральності, виглядають не зовсім адекватними в час війни, так і залишиться без відповіді. Одне з можливих пояснень, полягало в тому, що психоаналіз – це професія для мирного часу, та під час війни не є допоміжним. Для відповіді саме на ці питання, для мене була важливою стаття Джеффрі Прейгера (2003) \”Запускаючи час: травма, темпоральність та відновлювальні спільноти\”. В цій роботі, автор привертає увагу до трьох важливих аспектів психічної травми. В першу чергу він робить акцент на розладах у сприйняті часу в результаті психічної травми: «Травма – це хвороба пам\’яті, що має характеристику колапсу часу, коли відбувається вторгнення згадок про минуле в сучасне існування…», та надалі: « – нездатність відрізняти минуле від сучасного, – симптоматично для травми, тоді лікування травми потребує відновлення руху часу». Автор пропонує ідею, в якому є рецепт відновити плин часу: «…наявність плину часу залежить від існування суспільства». Саме тому, для відновлення плину часу, вирішальну роль автор відводить «відновлювальному суспільству», де суспільство займає проактивну позицію, що створює умови для суспільногу діалогу між жертвою та агресором, та процесу по визнанню провини. Автор пояснює свою ідею наступним: «Оскільки зберігання пригадування про травмавтичні події, містить в собі також розчарування в оточуючому Світі, через його нездатність забезпечити захист, надалі, за відновлення несе відповідальність зовнішній Світ». Наступна важлива теза повторює ідеї Віннікотта та Кохута про те, що руйнівним являється катастрофічне та неочікуване руйнування ілюзії всемогутності. Для ілюстрації, пропонує цитату Віннікотта(1965): «Травма розбиває вщент фантазію всемогутності». Теза Прейгера – про особливу роль в патогенезі травми суспільства або близького оточення, що дозволило відбутись катастрофі, – надзвичайно важлива. Автор привертає нашу увагу до ролі Третього, яка звичайно залишається в тіні. Прейгер робить свої висновки як самоочевидні, не наводячи аргументації, та досить складно описує необхідні умови для початку такого опрацювання травми, що в результаті дозволяє досягти прогресу. Тому, дозволю собі запропонувати певні власні трактування необхідних умов для відновлення руху часу та розвитку травматичної сцени, опираючись на висновки автора. 1. Зовнішній світ або соціальне суспільство, по замовчуванню, сприймається як Хороший об’єкт, який гарантує безпеку, для того, щоб суб’єкт мав змогу відчувати довіру до процесу життя. 2. В контексті особистої травми батьки, близьке оточення або суспільство в цілому, які мали не допустити травму або захищати, виявились безпорадними або зрадливими. Колапс ролі Третього (Хорошого об’єкту), створює шизо-параноїчну діаду безпорадної жертви та всемогутнього агресора. Нездатність Хорошого об’єкту (Третього) захистити жертву, в шизо-параноїчній реальності травми сприймається як свідомий чи несвідомий спільник агресора. Це катастрофічно руйнує довіру до світу, та до процесу життя взагалі. Окрім катастрофічного руйнування всемогутності суб’єкта на яке вказує автор, створюється диспозиція де агресор захоплює та привласнює собі всемогутність. Але вирішальне значення має те, що позиція Третього, (Рятівника по Карпману), або Хорошого об\’єкта в термінах теорії об\’єктних стосунків, – зазнає колапсу. Безпечні правила зруйновані, агресор не засуджений та набуває ознак демонічної всемогутності та безкарності. Ситуація завмирає та залишатися небезпечною, бо не має перспективи закінчитись – Час зупиняється! 3. Для відновлення руху часу, критично важливо, щоб умовний Третій зайняв проактивну позицію – підтримав жертву та засудив агресора, що створює перспективу відновлення безпечних правил, або в містичному контексті – повернення Бога який підтримує Порядок. Саме таку роль автор надає «відновлювальному суспільству». 4. Психотерапевт, як представник від суспільства сприймається як умовний Третій (потенційно Хороший об’єкт), який має засвідчити, що Правила були порушені, але їх не відмінено. Для пацієнта, що зазнав травми, важливо визнання несправедливості того, що сталось, засудження агресора та відчуття солідарності з боку психотерапевта, що створює перспективу розвитку депресивної позиції та поновлення плину життя. Нейтральна позиція психотерапевта при роботі з травматичними переживаннями, буде сприйматись як слабкість та толерування агресора. Деяка додаткова аргументація з цього приводу: – спільноти, які зазнали глобальних травм, таких як репресії, геноцид, – наполегливо вимагають від зовнішнього світу визнання своєї соціальної травми та засудження агресора. В багатьох країнах, які мають досвід геноциду, його заперечення, вважається кримінальним злочином; – криміналісти з власного досвіду добре знають, що людині, яка пережила насильство, критично важливо допомогти подолати страх та свідчити проти агресора, щоб досягти його покарання, без чого неможливо відновлення відчуття безпеки; – болісна реакція української професійної спільноти в ситуації, коли російські або закордонні колеги апелюють до професійної нейтральності, сприймають таку позицію як толерування агресора, що як раз демонструє недоречність позиції нейтральності в ситуації травми; – люди, що зазнали психічної травми, алергічно реагують на безтурботних людей, які поводяться наче нічого не відбувається, та схильні приписувати їм вороже ставлення. Пропоную для обговорення власний висновок: нейтральна позиція в роботі з психічною травмою, не тільки неадекватна з етичних принципів, але й ускладнює досягнення терапевтичного результату з теоретичних міркувань. Нейтральна позиція, створює ризики тривалої стагнації через проекцію на аналітика в перенесенні слабкого Третього, якому неможливо довіряти, який сприймається або безпорадним, або спільником агресора. *Можливо, замість нейтральної позиції, більш доречною в ситуації роботи з психічною травмою, є позиція психотерапевта в позиції свідка, яка застосовується в реляційному психоаналізі. Автор: О. Федорець
Кіра Седих \”Ритуал як частина реабілітаційного процесу у психотерапії залежності\”
Під час Ритуалів ініціації в традиційних суспільствах спеціально створювалися умови, під час яких неофіти переживали фізичні та моральні страждання. Виникає питання: для чого? Сучасні нейробіологічні дослідження відкрили, що функція страждання – руйнування існуючої нейрональної структури [8]. На психічному рівні це означає розрив попередніх кліше і шаблонів як в сфері когніцій, так і в сфері поведінки. Отже, страждання створюють підґрунтя для інтенсивного Научіння (на нейробіологічному рівні утворюються нові аксони, нові нейрональні зв’язки і шляхи [8], а також отілеснюють переживання. Символи ритуалу мають синтезуючий характер, що об’єднує у собі різнорідні та логічно несумісні ідеї. Існують три способи символічної референції: 1) явний сенс, що відноситься експліцитно цілям ритуалу і повністю усвідомлюваний виконавцями; 2) латентний зміст, що знаходиться на межі свідомості суб\’єкта, але здатний бути повністю усвідомленим; 3) прихований сенс, повністю несвідомий і відноситься до базового (інфантильного) досвіду, спільного для всіх людських істот (В. Тернер) [10]. Як ми вже зазначали вище, кора головного мозку у людини формується до 25-30 років. Хімічний агент блокує як розвиток КГМ, так і функціонування тих відділів кори, які відповідають за логічну регуляцію поведінки. В період реабілітації відсутність хімічного агенту надає можливість відновити розвиток певних коркових частин, відбувається інтенсивна розбудова нових зв’язків в КГМ (научіння через страждання) це дозволяє актуалізувати процеси усвідомлення, рефлексії своєї поведінки та формування пропущеного в онтогенезі цих пацієнтів етапу моральних суджень. В процесі нормального розвитку особистості у дорослих моральні судження стають більш «витонченими» та складними. Цього не відбулося у осіб із хімічними залежностями, які стали узалежненими в підлітковому та юнацькому віці. Перехід на новий рівень моралі відбувається під час реабілітації. Дослідження етологів висвітлили існування зачатків моральних суджень вже у приматів і довели контекстуальну залежність моралі від внутрішньогрупової просоціальності, – Грін « наш моральний мозок постійно розвилася аби сприяти розповсюдженню генів»[6;16]. Це пояснює інстинктивно психологічну детермінацію в інтеріоризації індивідом цінностей референтної для нього групи. В нашому контексті, хімічно залежні привласнюють цінності наркоманічної (алкогольної) субкультури, а на етапі реабілітації засвоюють групові норми моралі тверезої поведінки, які обговорюються на заняттях програми 12 кроків. Доказом циркулярних зв’язків між ФУ та отілесненням може слугувати гіпотеза соматичних маркерів Домасіо: «коли особа приймає рішення, то вона уявляє не тільки образи майбутнього «Експерименту», але і їх чуттєве супроводження: «якщо це відбудеться як я буду себе почувати?». Людина відчуває як ці почуття будуть відчуватися (це механізм так званого стратегічного консеквенціалізму з далекою перспективою, при цьому включаються різні відділи головного мозку: міндаліна, островок, вмПФК, длПФК , і вони діють як ансамбль) [15;17]. Таким чином, створюється певний малюнок переживання, який корелює з певною конфігурацією задіяних нейронів і через Отілеснення або ФУ відбувається активація частин кори, які пов’язані з певним досвідом. Підкріплення цієї поведінки відбувається завдяки такому нейротрансміттеру як серотонін та гормону оксітоцин. Довіра до Своїх, недовіра до Чужих – є одним з універсальних біологічних законів просоціальної групової поведінки, що характерно не тільки для людей, але й для приматів[8]. Довіра є базовим фактором для сприймання норм субкультури тверезості. Тому особливо важливу роль відіграють колишні залежні в програмі реабілітації. «Тверезий алкоголік, який встав на шлях одужання та озброєний знаннями про себе, може, як правило, завоювати повну довіру іншого алкоголіка за якісь години. І поки таке взаєморозуміння не досягнуто, небагато чого можна домогтися» [1]. Довірливе, емпатичне спілкування породжує прив’язаність (завдяки викиду окситоцину виникає отілеснення цього емоційного переживання), формується почуття спільноти, тобто «Чужі» стають «Своїми». Висновки. Отже, об’єкт залежності (хімічний агент, як адаптоген надшвидкої дії) стає перехідним об’єктом спілкування, символом стосунку і всієї субкультури, де ритуали окреслюють її границі. В Програмі 12 кроків виявлені необхідні ознаки ритуалу ініціації (переходу): процес реабілітації проводить особу шляхом «від хаосу лимінальності до порядку – нової структури особистості».
К. Седих, О. Фільц, С.Михайлів \” Фіксована уява\”
Нами (О.Фільц, К.Седих, С.Михайлів, 2018р.) сформульовано гіпотезу щодо важливої ролі у формуванні адиктивної поведінки відіграє специфічний психологічний феномен, означений нами як фіксована уява. В уяві гіпертрофується певна частина дійсності і добудовується у фантазії, завдяки чому створюється емоційно насичена картинка (образ). Цей образ ми назвали фіксованою уявою. Створюється специфічна «амальгама» – сплав емоції і образу, який набирає самостійного надцінного значення. При цьому розвивається надцінне емоційне ставлення і, врешті решт, формується надцінна ідея щодо об’єкта адикції. Взаємодія емоції і образу розвивається по спіралі і поступово зумовлює фіксацію уявного образу. Створюється специфічна «амальгама» – сплав емоції і образу, який набирає самостійного надцінного значення[12]. Коли система адикції вже сформована, то тригером для її активізації слугує об’єкт залежності (хімічний агент). Розмірковуючи над комунікацією процесів уяви та емоцій, треба зазначити наявність циркулярного зв’язку між ними. Так образи уяви завжди мають емоційне забарвлення, натомість, всяке почуття, всяка емоція прагне оформитись у певні образи, що відповідають цьому почуттю. Навіть коли вони не стосуються безпосередньо чи особисто до життєвої ситуації особи, то і тоді вони виразно переживаються нею як позитивні або негативні. Існують суттєві вікові відмінності у взаємодії між уявою та емоціями. Особа людини формується через мрії, «мами навчають дітей тому, про що «варто мріяти»[17]. Механізм утворення образу уяви у дитини відбувається по колу: образ породжує емоцію, а емоція – образ, який знову породжує і підсилює ту ж емоцію [17]. Провідна емоція – задоволення підбирає окремі елементи дійсності й комбінує їх у такий зв’язок, який обумовлений зсередини вже цим настроєм, а не ззовні, логікою самих цих образів. Така комбінаторика притаманна сновидінням і мріям. Фантазія, керована таким емоційним фактором – найбільш суб\’єктивний, найбільш внутрішній вид уяви. Поступово формується фіксований конструкт, де задіяні різні когнітивні процеси, і цей конструкт завдяки фіксованості та надцінності [5]починає виконувати РЕГУЛЯТИВНУ функцію, яка регулює емоційні стани та керує сприйманням, спогадами й ін.; а також формує внутрішній план дій; планування і програмування життя. Тут, під регулятивною функцією ми розуміємо специфічне «накладання зобов’язань», яке є неухильним наслідком інтерналізації (визнання та засвоєння) будь якої ідеї. Отже, нами описана циркулярна модель формування системи узалежнення: ФІКСОВАНА УЯВА – АПРОБАЦІЯ В РЕАЛЬНИХ ДІЯХ – ОТІЛЕСНЕННЯ ЗАДОВОЛЕННЯ -– ПОВЕДІНКОВИЙ РИТУАЛ, ЯК ФІКСОВАНА ПОВЕДІНКА ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАДОВОЛЕННЯ ПОТРЕБ ФІКСОВАНОЇ УЯВИ – НАДЦІННА ІДЕЯ ЯК ПЛАНУВАННЯ ПОВЕДІНКИ Отже, образи ФУ, що підтримують залежну поведінку згруповані нами в 3 групи: Образи про почуття ейфорії і «я- крутий» ; образи «мене всі покинули» поєднані із почуттями : жалості до себе, сором, вина, тривога, самотність, страх втрати. Предмети обстановки, пов’язані із вживанням – крісло, фольга і трубочка, «бульбулятор»; кімната, де вживають Картинки конфліктів з близькими родичами; образи людей з компанії по вживанню; музика; хвороби і проблеми Образи ФУ, які підтримують тверезий спосіб життя (утримання від вживання) Образи про фізичний біль; образ власного тіла після вживання Образи про свою поведінку, які викликають сором; Образи труни, власного похорону із страхом померти; Образ себе успішного (якісь атрибути успіху, предмети, наприклад – автомобіль) Щасливо-усміхнені обличчя сімї Образ Бога; Образ катастрофи. Отже, передбачувана нами сутність образів фіксованої уяви як «амальгами» когнітивно-афективних утворень знайшла своє підтвердження у результатах дослідження. Висновки. 1. Таким чином, нами описана циркулярна модель формування системи узалежнення: ФІКСОВАНА УЯВА – АПРОБАЦІЯ В РЕАЛЬНИХ ДІЯХ – ОТІЛЕСНЕННЯ ЗАДОВОЛЕННЯ -– ПОВЕДІНКОВИЙ РИТУАЛ, ЯК ФІКСОВАНА ПОВЕДІНКА ДЛЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАДОВОЛЕННЯ ПОТРЕБ ФІКСОВАНОЇ УЯВИ – НАДЦІННА ІДЕЯ ЯК ПЛАНУВАННЯ ПОВЕДІНКИ. У формуванні нової Тверезої ідентичності у залежних важливу роль відіграє феномен фіксованої уяви через механізм утворення кататимно-імагінітивного образу «тверезої успішності». Фіксована уява при цьому виступає центром комунікації між іншими психічними процесами: емоціями, пам’яттю, мотивацією та мисленням; утворюється новий сталий конструкт «Я – тверезий», який бере на себе регулятивну функцію поведінки, замість конструкту «Я – залежний».
Борщевська А., С. Кирилюк Нова соціальна реальність стосунків між людьми: виклики та ресурси
Люди – це соціальні твариниМарк АврелійНаше існування починається з одинокогокрику у тривожному очікуванні відповіді.Ірвін ЯломСамотність сьогодні – це не лише наслідок випадкових обставин, але й свідомий вибір мільйонів людей в розвинутих країнах. Це нова соціальна реальність великих міст, відповідальне рішення молодих представників «креативного класу», і літніх людей, що бажають старіти в самотності.Ерік Кляйненберг «Життя соло. Нова соціальна реальність» Анотація. Науковці та спеціалісти сфери психічного здоров’я зазначають, що в останнє десятиліття значно змінився характер людської комунікації. Тенденції трансформації сучасного суспільства відображаються і на контекстах стосунків. Людська взаємозалежність існує на всіх рівнях: громадському, особистому, субатомному. Розвиток емоційної компетентності як один із ресурсів збереженняпотенціалу людської спільноти.Ключові слова: стосунки між людьми, тенденції сучасного суспільства, самотність, «погладжування».Abstract. Mental health scholars and experts say that the nature of human communication has changed significantly in the last decade. Trends in the transformation of modern society are also reflected in the context of relations. Human interdependence exists at all levels: social, personal, subatomic. The development of emotional competence as one of the resources of preserving the potential of the human community.Keywords: relations between people, tendencies of modern society, loneliness, «stroking» Ми живемо усвіті VUCA – volatility (нестабільність), uncertainty (невизначеність),complexity(складність),ambiguity(неоднозначність). Відповідно, реальність, що нас оточує, несе багато тривог і потребує немалих ресурсів для адаптації. У День психічного здоров’я, що відзначався в жовтні 2019 року, у більшості країн світу проходила акція «40 секунд дії» (український слоган МОЗ: «40 секунд можуть врятувати життя»). Ідею акції спонукали наступні серйозні дані: кожні 40 секунд на нашій планеті хтось позбавляє себе життя; за останні 45 років кількість самогубств у всьому світі збільшилася на 60%; у деяких країнах самогубство є однією з трьох основних причин смерті серед людей у віці 15-44 р. і другою за значимістю причиною смерті серед молодих людей від 10 до 24 рр. Означені цифри не враховують спроби самогубств, які відбуваються у 20 разів частіше, ніж завершені самогубства. В Україні торік покінчили життя самогубством 6,5 тисячі людей (дані Центру громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України) [5]. Отже, якщо повернутися до ідеї « 40 секунд дії»,то вона звучала так: «Якщо ви маєте близьку людину у скрутному становищі –поговоріть з нею принаймні 40 секунд. Підтримайте її». Ідея актуальності взаємної підтримки серед людей як ресурсу збереження спонукала нас до дослідження цієї проблематики. Науковці та спеціалісти сфери психічного здоров’я зазначають, що в останнє десятиліття значно змінився характер людської комунікації: вона набула рис незалежності, дистанційованості, ізольованості, самотності та втрати інтимності. Суспільство перестає спілкуватись, а замість того посилає комунікати, нема часу та відчуття потреби проявити зацікавленість щодо іншого. Для узагальненого розуміння різнобічності порушень взаємодій між людьми було введено поняття «синдрому емоційного холоду» (Терещенко Н.М., Кочарян А.С.). Під цим мають на увазі складності встановлення та підтримки стосунків психологічної інтимності. Як писав Еріх Фромм, як не глибоко і пристрасно прагнемо ми любові, все інше ми вважаємо більш важливим: успіх, престиж, гроші, владу. Майже всю нашу енергію ми витрачаємо на те, щоб навчитися досягати цих цілей. І у нас майже не залишається ресурсів на оволодіння мистецтвом стосунків (любові). Самотність життя у великих містах; відсутність значущих контактів на роботі; дистанція, яка розділяє близьких друзів і сім’ї – ці та багато інших аспектів сучасного життя загострюють наш емоційний голод. Ми часто відчуваємо себе втомленими, невпевненими, переживаємо розчарування, неуспішність. У такі моменти ми всі маємо потребу у чиємусь співчутті. «Відчуження – ось доля окремоїлюдини при капіталізмі. Які ж взаємини сучасної людини з її побратимами? Це відносини двох абстракцій, двох живих машин, що використовують один одного. Роботодавець використовує тих, кого наймає на роботу, торговець використовує покупців. У наші дні в людських стосунках рідко знайдеш любов або ненависть. Мабуть, в них переважає чисто зовнішня дружелюбність і ще більш зовнішня порядність, але під цією видимістю приховується відчуженість і байдужість. І чимало тут і прихованої недовіри» [1]. Неможливо розглядати тему людської самотності, уникаючи інших проблем суспільної системи. Гедонізм, тотальна комерціалізація відносин, жадібність і нігілізм – ці елементи суспільства існують досить давно. Але саме в сучасному суспільстві вони доросли до неймовірних розмірів. Ще один значимий контекст сьогодення цифрові технології. Вони дозволяють нам спілкуватися практично з ким завгодно і коли завгодно. Рамки комунікацій стираються, і можливостей для діалогу один з одним стає все більше. Разом з тим, соціолог Лінн Сміт-Ловін провела дослідження і виявила, що число близьких друзів у більшості сучасних людей скоротилося з трьох до двох. У нас сотні «друзів» в соціальних мережах, але справжніх, дійсно близьких, стає все менше. Приблизно один з десяти учасників згаданого дослідження зізнався, що у нього взагалі немає друзів [2]. У червні 2006 року в США було опубліковано дослідження, згідно якого 25% американців зізналися: у них немає близьких друзів або людей, яким вони могли б довірити приватне або висловитися. Це в півтора рази більше, ніж в кінці 20-го століття. За даними британського Червоного Хреста, в країні від самотності страждає кожен сьомий житель країни. А це не менше 9 мільйонів. Для багатьох за еталон щасливого і спокійного життя вважається шведське суспільство. Але самотність у Швеції – одна знайсерйозніших соціальних хвороб. Майже половина сімей у країні – самотні,бездітні дорослі.Вони часто відвідують психологів,але це не дуже кардинально вирішує проблему. Подібна ситуація спостерігається в багатьох розвинених країнах. «Мені потрібно поговорити, а слухати мене нікому. Я не можу говорити зі стінами, вони кричать на мене. Я не можу говорити з дружиною, вона слухає тільки стіни» (Рей Бредбері, 451 градус за Фаренгейтом). Чому ж так відбувається? У нас є суспільство,і ми не перебуваємо в соціальній ізоляції. Проте відчуваємо самотність. На ці питання людству ще доведеться шукати відповіді. Та соціологи вже описують ці тенденції як великий еволюційний експеримент планети Земля. Разом з тим, стосунки – це душевная близькість. У них проявляється внутрішня потреба будь-якої людини у безпечній емоційній прихильності. Так само як, згідно теорії англійського психіатра Джона Боулбі, у дитячій прихильності до матері. Тільки «прихильність у зрілому віці, можливо, більш взаємна і менше потребує фізичноого контакту, але за характером емоційного зв’язку ні чим не відрізняється дитячої.Щодо сили любові,то вона здатна чудесним чином зцілювати рани, які часто завдає нам життя» [3]. І, відповідно, почуття любові здатне на зміцнення нашого зв’язку з рештою світу. Любов і чуйність – це фундамент по- справжньому жалісливого, цивілізованого суспільства.
ДО ПОНЯТТЯ КОНСТРУКТИВНОЇ НАРЦИСТИЧНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ
Скорочена версія статті Олександр Фільц – професор, доктор медичних наук, завідувач кафедри психіатрії та психотерапії ФПДО ЛНМУ ім. Данила Галицького, Президент УСП, почесний професор Університету Зигмунда Фройда (Відень, Австрія). Юлія Мединська – доцент, кандидат психологічних наук, супервізор УСП, УКПП, керівник ГО «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я». Анотація. Запропоновано розглядати нарцисизм як вроджений потяг, що діє подібно до базових трібів лібідо та деструкції, який парадоксальним чином, будучи скерованим «від» об’єктного світу, забезпечує оприсутнення індивіда у мережі соціальних контактів та загальному культурному просторі. Запропоновано поняття «конструктивної нарцистичної регуляції» та розглянуто особливості названого феномену. ВСТУП Концепти нарцисизму, нарцистичної регуляції, розвитку здатності до підтримки нарцистичного гомеостазу є одними із фундаментальних понять у психоаналізі та загалом у сучасній психотерапії. І хоча сказано та написано на цю тему немало, проте і на нинішній день залишаються малодосліджені аспекти нарцистичної феноменології та динаміки, про які йтиметься у даній статті. Говорячи про конструктивну нарцистичну регуляцію, ми маємо на увазі її результуючий продукт – добре врегульоване відчуття власної гідності. Але оскільки сучасна психоаналітична теорія не оперує поняттями «гідності», «самоповаги», ми звертаємось до терміну нарцисизм, доповнюючи класичне розуміння своїм баченням. Дослідження нарцисизму розпочалося із вивчення його патологічних форм, які негативно впливають на адаптацію, стають етіологічними та патогенетичними чинниками для низки симптомів, що в якості «спільного знаменника» містять у собі переживання пустки, безсенсовності, порожнечі, неспроможності, «малості», фонового сорому, нестачі психічних сил, цінностей та життєвих цілей. Можемо сказати, що патологічні форми нарцисизму виростають на ґрунті серйозної патології вітальності, своєрідної гіповітальності – зниження рівня психічного наснаження внутрішнього життя, що має конкретні вияви на рівні переживань, поведінки і побудови стосунків, та, відповідно, потребує заповнення цього дефіциту різними способами. Нарцисизм, як і кожен феномен у нашій психіці, має і конструктивні, здорові форми. Дана стаття присвячена уточненню та концептуалізації поняття конструктивної нарцистичної регуляції. Ми пропонуємо визначення, згідно з яким конструктивна нарцистична регуляція передбачає таку інтеграцію агресивного та лібідинозного потягів на службі нарцистичного гомеостазу, яка дозволяє людині оприсутнювати себе у світі об’єктних стосунків з відчуттям власного достоїнства, реалізувати імпульси, скеровані на власну Самість, Его та тіло, таким чином, щоб не страждали об’єктні стосунки. Конструктивну нарцистичну регуляцію ми розглядаємо як процес втілення своїх задатків та амбіцій відповідно до власних цінностей, що супроводжується оберіганням об’єктних стосунків та здатністю залишатися в контакті з собою та світом. СТАНОВЛЕННЯ ПОНЯТТЯ «НАРЦИСИЗМ» Перші кроки у висвітленні нарцистичних феноменів та процесів зроблено на ранніх етапах розвитку психоаналізу і, очевидно, ці наближення до концептуалізації нарцисизму розгортаються у теоретичному полі тріб-теорії – фундаментальної складової психоаналітичної теорії як такої. Разом з історичними турбулентностями у розумінні потягів самим З. Фройдом та його послідовниками хиталось і бачення нарцисизму. Незмінним залишається одне: як би ми не розуміли потяги та вісь їхнього дуалізму, вони залишаються «постійно діючою силою», а це означає, що й нарцистичні процеси наснажуються постійно діючими силами, детермінуються постійно присутніми потребами, які неможливо задовольнити раз і назавжди. Як голод, як напруга сексуального потягу, як вроджена деструктивність, так і потреба у задоволенні нарцистичних амбіцій постійно пульсує в околі точки рівноваги. Нарцистична рівновага циклічно відновлюється і втрачається, міняючи конфігурації своїх дериватів від найбільш примітивних (безпосередня насолода від прямого вираження захоплення, близького до «блиску в очах матері», від безоціночного прийняття іншим будь-яких продуктів творчості в широкому розумінні поняття) і до найскладніших (внутрішнє відчуття сповнення власного призначення через реалізацію вроджених здібностей відповідно до автентичної системи цінностей). Першість у відкритті нарцистичних механізмів психічного функціонування належить німецькому психоаналітикові К. Абрахаму, котрий описує «аутоеротичний відхід від світу» при шизофренії у 1908р [1]. З. Фройд далі досліджує феномени нарцизму, розвиваючи свою думку та висвітлюючи нові ідеї в роботах «Три нариси по теорії сексуальності» (1905, але примітка про нарцистичний вибір об’єкта при гомосексуалізмі з’являється щойно в 1910) [13], «Тотем і табу» (1912) [14], «Про нарцизм» (1913/14) [15], «Траур і меланхолія» (1915) [16], Лекція № 26 з циклу лекцій по психоаналізу (1917) [17], «Я і Воно» (1923) [13], «По той бік принципу задоволення» (1920) [13]. На думку Р. Бріттона [3], починаючи від З. Фройда та К. Абрахама, вимальовується дві лінії вивчення та концептуалізації нарцисизму, які на нинішній день розглядають не як взаємовиключні, а як доповнюючі одна одну. У контексті першого підходу нарцисизм розглядається як результат ранньої травматизації і вимушеного повернення лібідо до себе самого. Такий нарцисизм носить захисний характер, дозволяє зберегти доступ до лібідинозних переживань. Цей універсальний механізм інверсії лібідо дійсно дозволяє уникнути контакту із зовнішнім світом – занадто жорстким, холодним, відкидаючим або й жорстоким, насильницьким. Але без адекватного катектування світу об’єктних стосунків психіка не отримує достатньо «будівельних матеріалів», з яких могла би сконструювати себе саму. Це неможлива історія Барона Мюнхгаузена, котрий витягнув себе та свого коня з болота, схопивши себе за волосся. Натомість досвід показує, що особистість з ранньою травматизацією, навіть дуже потужною, не обов’язково матиме симптоматику аутичного спектру в більш дорослому віці. Тоді виходить, що нарцистична особистість мусить мати інші канали чи способи контакту з об’єктним світом. Або інші механізми реалізації нарцистичних потреб, включно з потребою відчувати власну «живість», автентичність, тотожність собі самому, тяглість у часі та просторі, а також «видимість» у дзеркальному відображенні оточуючих. Мусить бути якийсь «запобіжний клапан», котрий не дає людині при зіткненні з травмою повністю зануритися у свій внутрішній світ. Можливо, таким «запобіжним клапаном» є те, що задоволення нарцистичної потреби вимагає партнера та глядача. В такому випадку ми стикаємось з доволі парадоксальною ситуацією: інверсія лібідо на себе, котра теоретично може відбутися без партнера, на практиці вимагає когось, хто спостерігатиме як зовнішня фігура та даватиме свій відгук на те, що відбувається. Інша лінія розвитку концептуалізації нарцисизму за Р. Бріттоном – це нарцисизм деструктивний, який походить із вроджених особливостей дитини, підсилених ранньою травматизацією в стосунках з доглядачами. Якщо вроджений деструктивний потяг немовляти є дуже інтенсивним, заздрість переважає вдячність, то розвивається нарцистична структура, яка відкидає лібідинозний досвід, просто нищить його. Розуміння нарцистичних процесів як заміщення еросу танатосом зі збереженням об’єктних стосунків виглядає більш логічним, адже передбачає збереження психічного контакту із оточуючим світом. Нехай цей контакт є деструктивним, просякнутим страхом, гнівом, заздрістю, але він створює міцні прив’язки особистості, що розвивається, до значимих осіб. Але тоді під питанням стає зміст нарцистичної рівноваги. Якщо йдеться про «блиск в очах матері», про можливість відчувати себе «добрим», «цінним», «спроможним», в оточенні таких самих благодатних об’єктів, то якими ж мізерними є шанси такого самоконструювання у світі «поганих об’єктів»! Перша
IV Міжнародна конференції психотерапії залежності \”Адиктивна поведінка підлітків:що робити? \”
Навчання – новий набір 2021-2025. Психотерапевт залежності
Форма для заповнення: https://forms.gle/wfCd3GPX2bVJiTheA
Заснування МІЖНАРОДНОЇ АСОЦІАЦІЇ ПСИХОТЕРАПІЇ УЗАЛЕЖНЕНЬ
Шановні колеги!22.05.2021 р. відбулося заснування МІЖНАРОДНОЇ АСОЦІАЦІЇ ПСИХОТЕРАПІЇ УЗАЛЕЖНЕНЬ – INTERNATIONAL ASSOCIATION FOR ADDICTION PSYCHOTHERAPY (IAAP).Урочисте Засідання відбулося у змішаному оф-лайн/он-лайн режимі за участі іноземних фахівців: професора Альфреда Пріца (Відень, Австрія), професора Джона Ардена (Санта Фе, США), професора Яноша Гарматти (Будапешт, Угорщина).Українську сторону представляли д.мед.н., професор Олександр Фільц, д.психол.н., професор Кіра Сєдих, к.психол.н. Ніздрань-Федорович Олександра, Федорець Олександр, Олішевський Олег, Журавська Ірина, к.мед.н., доцент Анжела Кігічак-Борщевська, к.психол.н. Старков Денис, PhD Дмитро Польовий, к.психол.н. Мединська Юлія, Сєдих Сергій, Гребінь Людмила, PhD Михайлів Світлана, к.мед.н. Кирилюк Сергій, к.мед.н. Пришляк Володимир, Сидоренко Ольга.В часі Засідання учасниками зустрічі підписано декларацію \”ADSENS HABENS\”, в якій зафіксовано заснування Міжнародної асоціації психотерапії узалежнень (IAAP), намічено основні цілі та напрямки розвитку асоціації.Удачі нам всім в торуванні цього цікавого та нового Шляху!
Клінічна характеристика залежності від ПАР
Синдром залежності визначається як поєднання фізіологічних, поведінкових і когнітивних явищ, при яких вживання речовини або класу речовин починає займати перше місце в системі цінностей індивідуума. Основною характеристикою синдрому залежності є потреба (іноді непереборна) прийняти психоактивну речовину. Повернення до вживання психоактивних засобів після періоду утримання призводить до більш швидкої появи ознак цього синдрому, ніж у осіб, які раніше не мали синдрому залежності.