З початком повномасштабної війни, професійний сегмент соціальних мереж, вибухнув пристрасними дискусіями стосовно професійної етики, які переходили в гарячі конфлікти. Серед різних конфліктних тем, які обговорювались, одним з самих гострих – було питання стосовно доречності психотерапевтичної нейтральності в умовах глобальної травматичної ситуації, в якому опинилось наше суспільство. Докори українських психотерапевтів російським та деяким закордонним колегам, стосувались того, що позиція нейтральності в ситуації масштабних насильницьких злочинів з боку загарбників, неможлива та сприймається як толерування злочинів російської влади та військовослужбовців країни агресора. Зворотні докори звучали, як апеляція до наших колег про необхідність піднятись над конфліктом та докладати зусиль для того, щоб зберігати нейтральну позицію, як головну чесноту психотерапевтичної ідентичності. Певний час було бажання написати текст, стосовно того, що професійна ідентичність не позбавляє нас інших ідентифікацій з якими ми себе ототожнюєм, в першу чергу приналежності до роду людського, але такий аргумент, здавався занадто очевидним.
Здавалось, що запитання – чому звичні професійні принципи нейтральності, виглядають не зовсім адекватними в час війни, так і залишиться без відповіді. Одне з можливих пояснень, полягало в тому, що психоаналіз – це професія для мирного часу, та під час війни не є допоміжним.
Для відповіді саме на ці питання, для мене була важливою стаття Джеффрі Прейгера (2003) \”Запускаючи час: травма, темпоральність та відновлювальні спільноти\”.
В цій роботі, автор привертає увагу до трьох важливих аспектів психічної травми. В першу чергу він робить акцент на розладах у сприйняті часу в результаті психічної травми: «Травма – це хвороба пам\’яті, що має характеристику колапсу часу, коли відбувається вторгнення згадок про минуле в сучасне існування…», та надалі: « – нездатність відрізняти минуле від сучасного, – симптоматично для травми, тоді лікування травми потребує відновлення руху часу». Автор пропонує ідею, в якому є рецепт відновити плин часу: «…наявність плину часу залежить від існування суспільства». Саме тому, для відновлення плину часу, вирішальну роль автор відводить «відновлювальному суспільству», де суспільство займає проактивну позицію, що створює умови для суспільногу діалогу між жертвою та агресором, та процесу по визнанню провини. Автор пояснює свою ідею наступним: «Оскільки зберігання пригадування про травмавтичні події, містить в собі також розчарування в оточуючому Світі, через його нездатність забезпечити захист, надалі, за відновлення несе відповідальність зовнішній Світ». Наступна важлива теза повторює ідеї Віннікотта та Кохута про те, що руйнівним являється катастрофічне та неочікуване руйнування ілюзії всемогутності. Для ілюстрації, пропонує цитату Віннікотта(1965): «Травма розбиває вщент фантазію всемогутності».
Теза Прейгера – про особливу роль в патогенезі травми суспільства або близького оточення, що дозволило відбутись катастрофі, – надзвичайно важлива. Автор привертає нашу увагу до ролі Третього, яка звичайно залишається в тіні. Прейгер робить свої висновки як самоочевидні, не наводячи аргументації, та досить складно описує необхідні умови для початку такого опрацювання травми, що в результаті дозволяє досягти прогресу. Тому, дозволю собі запропонувати певні власні трактування необхідних умов для відновлення руху часу та розвитку травматичної сцени, опираючись на висновки автора.
1. Зовнішній світ або соціальне суспільство, по замовчуванню, сприймається як Хороший об’єкт, який гарантує безпеку, для того, щоб суб’єкт мав змогу відчувати довіру до процесу життя.
2. В контексті особистої травми батьки, близьке оточення або суспільство в цілому, які мали не допустити травму або захищати, виявились безпорадними або зрадливими. Колапс ролі Третього (Хорошого об’єкту), створює шизо-параноїчну діаду безпорадної жертви та всемогутнього агресора. Нездатність Хорошого об’єкту (Третього) захистити жертву, в шизо-параноїчній реальності травми сприймається як свідомий чи несвідомий спільник агресора. Це катастрофічно руйнує довіру до світу, та до процесу життя взагалі. Окрім катастрофічного руйнування всемогутності суб’єкта на яке вказує автор, створюється диспозиція де агресор захоплює та привласнює собі всемогутність. Але вирішальне значення має те, що позиція Третього, (Рятівника по Карпману), або Хорошого об\’єкта в термінах теорії об\’єктних стосунків, – зазнає колапсу. Безпечні правила зруйновані, агресор не засуджений та набуває ознак демонічної всемогутності та безкарності. Ситуація завмирає та залишатися небезпечною, бо не має перспективи закінчитись – Час зупиняється!
3. Для відновлення руху часу, критично важливо, щоб умовний Третій зайняв проактивну позицію – підтримав жертву та засудив агресора, що створює перспективу відновлення безпечних правил, або в містичному контексті – повернення Бога який підтримує Порядок. Саме таку роль автор надає «відновлювальному суспільству».
4. Психотерапевт, як представник від суспільства сприймається як умовний Третій (потенційно Хороший об’єкт), який має засвідчити, що Правила були порушені, але їх не відмінено. Для пацієнта, що зазнав травми, важливо визнання несправедливості того, що сталось, засудження агресора та відчуття солідарності з боку психотерапевта, що створює перспективу розвитку депресивної позиції та поновлення плину життя. Нейтральна позиція психотерапевта при роботі з травматичними переживаннями, буде сприйматись як слабкість та толерування агресора.
Деяка додаткова аргументація з цього приводу:
– спільноти, які зазнали глобальних травм, таких як репресії, геноцид, – наполегливо вимагають від зовнішнього світу визнання своєї соціальної травми та засудження агресора. В багатьох країнах, які мають досвід геноциду, його заперечення, вважається кримінальним злочином;
– криміналісти з власного досвіду добре знають, що людині, яка пережила насильство, критично важливо допомогти подолати страх та свідчити проти агресора, щоб досягти його покарання, без чого неможливо відновлення відчуття безпеки;
– болісна реакція української професійної спільноти в ситуації, коли російські або закордонні колеги апелюють до професійної нейтральності, сприймають таку позицію як толерування агресора, що як раз демонструє недоречність позиції нейтральності в ситуації травми;
– люди, що зазнали психічної травми, алергічно реагують на безтурботних людей, які поводяться наче нічого не відбувається, та схильні приписувати їм вороже ставлення.
Пропоную для обговорення власний висновок: нейтральна позиція в роботі з психічною травмою, не тільки неадекватна з етичних принципів, але й ускладнює досягнення терапевтичного результату з теоретичних міркувань. Нейтральна позиція, створює ризики тривалої стагнації через проекцію на аналітика в перенесенні слабкого Третього, якому неможливо довіряти, який сприймається або безпорадним, або спільником агресора. *Можливо, замість нейтральної позиції, більш доречною в ситуації роботи з психічною травмою, є позиція психотерапевта в позиції свідка, яка застосовується в реляційному психоаналізі.
Автор: О. Федорець